Юридические услуги

Юрадреса

Юридические адреса

Юридические адреса в Киеве и области Продажа юридических адресов немассовой регистрации во всех районах г.Киева и Киевской области.



Публикации

Национальные нюансы развода с иностранцем

Национальные нюансы развода с иностранцем Что же касается процесса расторжения брака с участием граждан другой страны, то Украина имеет огромное количество договоров ...

Отзывы о юристах в каталоге

Отзывы о юристах в каталоге Отзывы про адвокатов, комментарии бывших клиентов помогают выбрать наиболее достойного защитника, а разбивка по городам помогает ...

Право расторгнуть брак между иностранцами ...

Право расторгнуть брак между иностранцами в Украине Довольно любопытный факт - в некоторых странах мира запрещено обращение своих граждан в судебные органы, если он постоянно ...



Новости

Из-за пьянства на рабочем месте милиционер поплатился .

Из-за пьянства на рабочем месте милиционер поплатился жизнью Прокуратурой города Киева начато уголовное производство по факту умышленного убийства милиционера, произошедшего накануне в одном из финучреждений Голосеевского района. Об этом сообщает пресс-служба ...

На Миколаївщині працівники ДАІ щоденно забезпечують ...

На Миколаївщині працівники ДАІ щоденно забезпечують безпеку на головній вулиці міста Щодня сотні людей виходять на головну вулицю міста Миколаєва, щоб приємно провести час, зустрітися з друзями або просто прогулятися й полюбуватися головною ялинкою Миколаївщини. Погода та наслідки ...

Евросуд уведомил власти РФ о двух жалобах по «делу ...

Евросуд уведомил власти РФ о двух жалобах по «делу Магнитского» Европейский суд по правам человека в Страсбурге уведомил власти РФ о двух жалобах по делу скончавшегося в столичном СИЗО аудитора фонда Hermitage Capital Сергея Магнитского, направив свои вопросы, ...

«І навіщо вам оце все треба було видумувати?»

«І навіщо вам оце все треба було видумувати?»ГЕНОЦИД ДИТЯЧИМИ ОЧИМА

Почесний громадянин Волині Григорій Гуртовий у книжці «Голгофа голоду» застерігає від повторення подібного злочину в майбутньому

«Я пишу ці рядки і думаю, хто схоче читати той жах. А чи не злякається? А чи повірить? — звертається він до читача у перших же рядках книжки. — Адже йдеться про геноцид цілого народу в найбагатших чорноземних краях козацької України. Це ж бо мова не про посуху чи неврожай, а про навмисну, сплановану партійними діячами, детально обмірковану політику грабежу і знищення селян шляхом кількаразового роздування планів хлібозаготівель».

Ім’я злочинця відоме

І далі продовжує: «Ім’я тієї партії — ВКП(б). А її натхненник — вождь-диктатор Йосип Сталін. Виконавці ж його дикої волі — Молотов, Каганович та інші більшовицькі посіпаки. Це вони навмисне визначали нестерпні обсяги і терміни заготівель хліба. І робили це для того, щоб вигребти з селянського двору все до зернини. Щоб доведений до відчаю селянин таки пішов у колгосп. А там, мовляв, дадуть пайок, аби не здох. Ставши ж колгоспником, селянин, по суті, ставав кріпаком без паспорта і права виїхати з села.

У діда Карпа і діда Афанасія, хоч вони ніколи не використовували найманої праці, забрали все майно, тобто їх розкуркулили. Дід Карпо і бабуся вмерли з голоду. А діда Афанасія спровадили на оті страшні Соловки, відомі ще з царських часів. І так — мільйони, мільйони українців.

Нащадки мусять знати, що найхвастовитіша у світі партія комуністів Росії йшла по трупах мільйонів до так званих індустріалізації й колективізації. Що не пролетаріат мав «диктатуру», що то була диктатура компартії. Вона зуміла зробити неймовірне: за чверть віку організувати аж три голодомори (1921—1922 рр., 1932—1933 рр., 1946—1947 рр.). А якщо врахувати голодний 1928-й — то це виходить аж чотири. У них загинули мученицькою смертю десятки мільйонів людей. Особливо страхітливим був голодомор-геноцид 1933 року, спрямований в основному проти українського народу, щоб зламати його нестихаючі віками пориви до державної незалежності.

Читайте також: Гірка правда без секретного грифа

Виганяли з власних хат

…Діда Афанасія розкуркулили першим. Наймитів не мав. Сім’я чимала була. Самі встигали все попорати і навесні, й улітку, й восени.

Пам’ятаю гіркий мамин плач. То було напередодні зими 1932 року. Питаємо в мами: «Що сталося?» Вона каже: «Та діда Афанасія комнезами розграбовують». Одні виводили коней, корів зі стайні. Інші витягали вози з половника. Запрягали коней, прив’язували до возів корів, тягли віялку, плуги, борони, забирали навіть вила, граблі.

Дідусь пробував з ними говорити. А вони йому:

— Геть, пережиток капіталізму! — І матюки, крик.

Застрелили собаку. Хоча цілилися в діда. Тягли з комори мішки зерна. Навантажили вози. Підняли над ними червоний прапор...

Потім ще приїхали. Забрали курей, гусей, індиків. Зв’язали двох свиней і кинули на віз. А потім виносили з хати одяг, подушки. Ділили між собою. На крик бабусі Ірини відповіли:

— Вам усе це вже не потрібне. Вас давно чекають Соловки.

Батько бабці Ірини, дідусь Тихон, від того горя, грабунку і образ серед двору впав мертвим. Це затримало на кілька днів арешт дідуся і бабусі, їхніх дітей: дядька Івана і тітки Марії.

Діда Карпа розкуркулили пізніше. Його не вивозили. Просто вигнали з хати разом із сім’єю наймолодшого сина Василя. Дозволили тільки одягнутися і взяти кілька ікон.

А в двір, до хати, прийшли нові хазяї — комітет незаможних разом з партійним керівником села. Зразу ж у дворі розмістився СОЗ. Адже були тут і хата, й стайня, й корівник, і пташник. Усе було.

Дійшла черга і до нашого двору. Нас не розкуркулювали. Бо землі було менш як два гектари за селом та біля хати з півгектара, сад і господарські будівлі. То був день крику і ридань у хаті. Мати знепритомніла. Хлюпнули на неї водою. Вона бігла у двір, намагалася вирвати налигач корови з рук нашого недалекого сусіда дядька Вовка. А він відштовхував її, вів корову з двору. Забрали й коня Буланого. Свиней і курей теж. Комнезамівці кричали: «Йдіть у СОЗ. Будете мати все. Там і корову свою, і коня будете доглядати».

Читайте також: Двічі судимий… щоденник

Коржики із кори та лепехи

А справжній голод ми відчули ще з осені 1932 року. Бо в нас забрали все як у злісних саботажників колективізації. І з комори, і з горища, і з хлівів. Щупами зрили подвір’я, чи не закопали якийсь мішок-два збіжжя. Рилися і в сараї. Мама схудла, висохла. Ми, діти, теж завжди були голодні. Мені сім років, Марійці — п’ять, а найменшій Вірі — три. Вона найбільше страждала. Просила маму: «Дай хоч юшечки якоїсь». Бо хліба вже не було. І мама шукала щось на вариво, на коржики. То з гороховиння, то з кураю, якоїсь кори, з соняшникових стебел, то з вівсяної соломи. А то десь ходила по корені з лепехи, сушила їх, товкла і з того борошна робила пахучі коржики.

Григорій Гуртовий впродовж півстоліття очолював створений власноруч музей і врятував для історії України цілі пласти непересічної краєзнавчої інформації. Фото автора

Юшка з товченої пшениці

Восени я ще ходив до школи — в перший клас. У ньому було 32 дітей. Зі мною ходила і сусідська дівчинка Дуняша Хвисюн. Зима на 1933 рік була особливо тяжкою. Наш клас розпався. Ніхто не змушував ходити до школи. Голодували. Пішов на юшку наш вірний собачка Рябко. І котів винищили. У гніздах старої солом’яної загати ловили горобчиків. Це хоч трохи рятувало. А потім і цього не стало...

Пам’ятаю один з багатьох страшних днів у хаті. Мама за якусь останню дорогу річ виміняла неповний глечик пшениці. Заховала на печі за комином. Раз зварила юшки з товченої пшениці, бо ми вже почали пухнути. Ой яка ж то смакота була! Але вранці прийшло троє комнезамівців. За духом почули, що ми щось ще маємо. Обнишпорили всі закутки в хаті. Полізли на піч. Знайшли глечик. Комнезамівець Вовк заревів: «Ось доказ, що ти обдурюєш радянську владу! Де ховаєте пшеницю?»

Мама божилася, що виміняла зерно, що в дворі вже давно нічого нема. Не повірили. З глечика зерно висипали собі в мішок і кинулися у двір обшук робити.

Читайте також: Кара за дітей

Домовинка для Віри

Старцювати мати нас не пускала. Почула про випадки людоїдства і в нашому селі Корніївка, і в сусідніх селах Гаврилівка, Калинівка, Менчикури. Так це чи ні, але ми боялися...

Настала весна. Я із сестричкою Марійкою пішов на город збирати картопляні «гнилички». Вони нам здавалися кращими від цукерок. Знизу гнила картоплина стала коржиком, а зверху — плівка білого крохмалю. Трохи підживились. Але опухлість не спадала. Особливо страждала маленька Віра.

Мама ходила людям копати городи, щоб щось заробити. Такий собі чоловік Журба за роботу платив коржиками з лободи, обкачаними у висівках. Мама давала їх передусім Вірі. І нам, старшим, перепадало по коржику. Ми ж могли вже й пастися. Рвали і їли лободу, калачики, грицики, кульбабки, цвіт вишні, абрикоса. А згодом — акації. Той цвіт ми звали «кашкою». Солодкий. Але від нього дуже боліла голова.

Одного ранку нас розбудив плач. Померла Віра. Опухлі ніжки полопались, і з них текла якась рідина. Рученята — такі самі. Поплакали всі. А потім мама стала мити свиняче корито.

— Навіщо? — питаю.

— А Віру в чому поховаємо?

Мама вмостила в корито нашу сестричку, накрила білою полотниною і повезла до кладовища, що біля школи. Повезла позиченим двоколісним візочком. Ми з Марійкою не мали сили йти з ними...

Потім дізналися, що з голоду померли також наші бабуся Горпина і дідусь Карпо, який жив у сина Василя. І Василева жінка тітка Варка з голоду вмерла. А син Федя пішов у світ і пропав безвісти. Може, хтось його з’їв…

«Не ходіть — зловлять і з’їдять!»

Лютий комнезамівець дядько Вовк на деякий час кудись поїхав, і наш тато повернувся додому. І порятував нас: позиченим візочком вивезли в поле невелику бочку води і виливали з нір ховрахів. Кілька штук вдалося зловити. То в хаті розкіш була. Пахучий суп. Ще й шкурки осмалили і зварили. Трохи ожила і мама, і ми, двоє дітей.

Ми із сестричкою Марією, шукаючи цвіту акації, дійшли до другої вулиці, що вела до школи. І побачили жах. З хати, що ліворуч вулиці, міліція виносила казан, у якому мати зварила свого порубаного сина, мого однокласника. Імені його точно не пам’ятаю, здається, Колею звали. Найменшенький був у нашому першому класі. А за казаном вели матір. Вона кричала, як божевільна…

Мама наказувала нам з Марійкою: «Ви малі. Вас зловлять, з’їдять... Не ходіть від двору». І обнімала, плакала: «Як же мені вас порятувати?» Бо ми так розпухли, що важко було ходити. А живіт — як торба. До потрісканих, опухлих ніг мухи липли.

Таке лихо було в кожній хаті. По сусідству у Хвисюнів опухлий дідусь на порозі помер. Моя однокласниця Дуняша Хвисюн пішла на город трави поїсти. Там і впала. І не змогла підвестись. Усю траву, що рукою дістала, з’їла. І поволі вмирала. Підвода з дядьками, яка їздила вулицями підбирати померлих, її «не побачила». Так вона там і лежала кілька днів.

А потім мамі переказали, що наш тато на межі із селом Гаврилівкою теж помер. Плачу вже не було. Людські душі кам’яніли від горя. І смерті вже ніхто не боявся...»

***

Після ознайомлення із непересічним документом, яким стала книжка «Голгофа голоду», що 2-тисячним накладом побачила світ на Волині, виникло два питання.

Перше. Скільки ж таких Гуртових Україна втратила внаслідок нелюдських експериментів, що робили над нею у минулому столітті?

Друге. Чи знайдуться в нашої Української держави кошти, щоб перевидати масовим накладом його свідчення і так донести правду про наше минуле тим, хто донині вірить у випадковість Великого Голоду?

Якщо не на всю державу, то хоч би для малої батьківщини Григорія Гуртового. Бо ще коли недавно він спробував розповісти землякам-запоріжцям правду про пережите, то із славної козацької землі йому надійшов лист, суть якого фактично зводилася до фраз: «Ніхто нічого подібного не пам’ятає! І взагалі навіщо вам, старшій людині, усе це треба було видумувати?!»

Підготував Валерій МЕЛЬНИК, «Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Урядовий Кур'єр

Возможно, это Вам будет интересно: